Минулого вікенду в Італії відбулася серія референдумів, які могли б змінити частину соціальної структури країни, торкнувшись прав працівників та процесу натуралізації іммігрантів. Але цього не сталося. Не тому, що більшість сказала «ні», а тому, що більшість взагалі нічого не сказала.
Явка виборців склала близько 30%. Щоб референдум в Італії був обов'язковим, потрібно, щоб проголосувала принаймні половина виборців плюс один. Але цього не сталося. Навіть близько не було.
Це не перший випадок. Італія, яка має довгу історію референдумів, провела понад 50 з моменту проголошення республіки. Багато з них були проігноровані і втратили актуальність. Але цей референдум здавався таким, що мав певну підтримку — або, принаймні, намагався її отримати. За підтримки лівих опозиційних партій і великих профспілок, запропоновані зміни були сміливими: спростити процедуру отримання італійського громадянства для мігрантів з країн, що не входять до ЄС (скоротити термін очікування з 10 до 5 років), а також посилити захист прав працівників, особливо тих, хто працює за тимчасовими контрактами або ризикує бути звільненим.
Прихильники цих змін вважали їх сучасними, інклюзивними та давно необхідними — особливо в країні, де багато дітей другого покоління виростають італійцями в усіх сенсах, крім юридичного. Для них референдум був жестом приналежності.
Але жести потребують імпульсу. А його просто не було.
Можливо, це був невдалий час — голосування тривало протягом неділі та понеділка, коли наставало літо і легко було відволіктися. Можливо, це був політичний клімат, коли правий уряд Джорджії Мелоні, який рішуче виступав проти запропонованих змін, просто сказав своїм прихильникам залишатися вдома. Не голосувати «ні» — просто не голосувати взагалі. Мовчання говорило багато про що.
Сама Мелоні відвідала виборчу дільницю, але не проголосувала, посилаючись на свою незгоду з референдумами. Можливо, це був символічний жест, але скоріше в знак поваги до демократичної форми, ніж до її функції. Її союзники були більш відвертими: Forza Italia опублікувала фотографії пляжних сандалій і сонця, жартуючи про те, що взагалі пропускають голосування. Без сорому, без таємниць. Просто знизуванням плечима.
Можна було прокрутити Instagram і побачити обидві сторони медалі — одні закликали друзів голосувати, інші хизувалися своєю байдужістю. Це створило дивний вид громадянського театру. Активна апатія, якщо таке взагалі існує.
У 2011 році, коли востаннє було проведено референдум такого типу, світ щойно спостерігав за аварією на АЕС «Фукусіма». Страх перед ядерною енергією підштовхнув людей до голосування. Здається, саме страх, а не надія чи принципи, спонукає італійців до дій у таких питаннях. Цього разу страху не було. Лише відчуття, що все одно нічого не зміниться.
І так і сталося.
Наразі правила натуралізації в Італії залишаються одними з найсуворіших у Європі. Працівники з нестабільними контрактами продовжуватимуть працювати без додаткових гарантій, які обіцяв референдум. Лівоцентристські партії, які наполягали на цьому голосуванні, сподівалися заручитися підтримкою громадськості та надіслати Мелоні відповідний сигнал. Але цей сигнал так і не був надісланий. Чорнило залишилося сухим.